Feeds:
Публікації
Коментарі

Вірна кохана

Ти мрієш про неї, ти мариш нею,
Але не маєш змоги цього їй сказати.
Приголубити, попестити і палко поцілувати…

Змога і час є завжди, щоб промовити їй ці слова,
Але ти не можеш їй це сказати,
Оті палко-духмяні, літньо-спекотні слова.

І у серці плекаєш віру чи то надію,
Щоб при зустрічі з нею – ця квітка, перлинка,
Чи то, як крижинка зими білосніжної,
Розтане під палко-духмяні, літньо-спекотні слова.

Вона почне танути в обіймах твоїх,
А її очі, чарівні неземні – пустять сльозинку,
Сльозинку білосніжної білої зими,
Життя квітучого – медового кохання,
Яке прилине до серця твого,
Як рослинка садова, дика трава,
У лузі вербовому поміж блакиті земної
Зародить вершину кохання,
Кохання двох, прекрасних сердець
У місячні ночі, золотавих зірок.

Вона по сей час, лиш для мене загадка
Загадка земна і водночас казкова весна –
А її жіноча краса – небезпечна стріла,
Яка жалить тебе, як малого бджола.
Після чого – кохання твоє розтає,
Як крижинка земна…
І ти безсилий їй сказати, що кохаєш…,
Кохаєш її чарівну, її божественну красу…

Ти зрозумієш, що ж це була за краса,
Яка полонила твій розум і серце…
Але, буде вже пізно, щось розуміти
Адже вона не весна,
А на жаль, лиш біла крижинка зими,
Яка з часом розтане в обіймах твоїх
Ти, прокинешся і скажеш,
Що ж – це був сон!?
Відповідь буде простою,
О, так завше буває, коли вона не весна,
А крижинка осінньо-зимна!

Я сон отой не забуду, мелодійно п’янкий,
Дарований долею, лиш на мить.
Який був посланий нею,
Для справжнього живого поета…
А поет закохався, не в сон, а в перлинку.
Його серце крається й болить…

Ось, яка в мене загадка земна,
Ось, яка в мене вірна кохана моя!
Ось, яка в мене перлинка земна.

Та з часом по весні на світанку
Ти поклик пташиний* почуєш,
що то був не сон і навіть не мить,
То твоє життя, то твоє щастя…

Перлинка – Божа квітка осяйна,
Яку зустрів ти восени,
Яку пізнавав ти узимку.
Тож продовжуй її пізнавати, кохати,
Божу квіточку сяйну,
яка розцвіла восени і цвіте лише для тебе,
Вродлива кохана, пахуча ромашка весняна.

І у слід крикнеш птахам**,
Незабутнє кру-кру-кру…
І привітно посміхнешся,
вродливій коханій своїй – пахучій весні.

Не можу забути ті гіркі твої слова
коли сказала ти мені, – вже настала та пора,
Пора печалі, гіркого смутку розставань…
Все, бувай… прощай…

В ті твої слова повірити не зміг
Скажи, лиш просто неосяжно,
– я помилилася, – прости…
Але вибачення тут зайві, облиш…

Адже те сказане було – не тобою
Серце билося, душа мовчала…
Веселики в небі кричали – кру-кру-кру

І я зрозумів в ту мить,
ти повітря без якого дихати не можу
Ти вода без якої жити не можу
Ти світло без якого творити не можу

Вірю, надіюсь молю, ти повернешся
птах мій білий блаженний Божий.
Я руки милості подам, долоні тобі розкрию,
щоб піднести тебе до Божої благодаті.

І назавжди залишися на цім світі земнім
З Божим диваком земним…
Диваком земним чи то романтиком
який має в серці те чого не мають інші…

Друг

Ви назвали мене другом своїм,
Другом новим незнайомим,
Другом далеким осяжним…

Відверто – то було неждано,
Час і хвилини – зупинилися на мить
Як почув – ті слова…

Але ж то були слова не Ваші
В той час вечірній смутний
Моя кохана Божая зоря!

І в серці моїм, щось защемило
в серце моє навіяла тривога…
Яка то є мука, який то є біль (який то біль гіркий)
Коли в серці твоїм панує печаль.

Печаль невгамовна, як отрута гірка
Яка тебе навіть не вжалить,
Вона, та печаль лише труїть тебе
Точніше за все – серце твоє…

Ластівка

Ми з Вами йшли, в ніч туманну зоряну,
Ви щось казали, на зорі поглядали
Але так лише співають… (птахи).

Ви наспівували вустами, ніжні ласкаві слова.
В які вслухався я щомиті.

Щебет щирий Ваший мимилий,
Голос птаха весняного,
Серце моє розтопив, в ніч туманну зоряну.

Я встретил Вас

Я встретил Вас, а Вы – меня
Вы прекрасны и нежны,
а я так себе – мальчонка в черном сюртуке
Вы смотрели на меня,
а я та думал что на мой сюртук
Вы сказали – мне пора домой,
а я не мог понять, зачем же Вам домой
Вы побежали в сторону свою,
– домой, домой, домой…

Я не хотел прощаться с Вами,
мила нежная моя.

Вы ушли и пролился горький дух печали
в моей отчаянной душе
Вы ушли и ветер зимний, но ещё теплый озорной
свистал свой зимний свист чудной
Вы ушли и с глаз моих пролились
три слезинки на лицо печальное мое
Вы ушли и ветер зимний но такой осенний,
забрал меня с собой…

Я с ветром по улице стремительно шагал
в дом свой холодный и пустой.

Ах, как же мне хотелось спросить
у ветра иль же у ночной луны.
Ах, как же мне хотелось
но я так и не спросил у ветра и луны.
Ах, почему же та девочка милая моя
убежав домой не скала нежное – пока.
Ах, почему она так внезапно
растворилась на глаз моих…

Но внезапно ветер теплый озорной
мысли разгадал мои
И ответил мне он свистом чудным,
песнею своею…
И в ответ ему я поднял глаза
у небо лунное ночное

Ветер, ты мой спутник улицы ночной,
ты лети к моей милой нежной
И подари ей песнь нежную свою,
что напевал ты мне…
Небо лунное седое – засвети
одну лишь звездочку сияющую, девочке моей.

Вот и пришел в свой дом я мимолетно,
отставив ветер и луну у дома своего
В душе моей печаль в сердце моем тоска
Мысли лишь о ней, милой девочке моей.

Вы нежность милая моя без которой не могу уснуть я
Вы вечность сердца моего и разума чудное мгновенье
Вы голубка белая моя у снах моих и наяву
Вы та что дарит душевное тепло
Вы та что улыбкою своей меня пленили на века…
Вы та что снитесь мне у снах…
Вы та что даны мне на века!

Вы весенний цветок,
Который цветет лишь весной.

Думал, Вы ромашка белая степная,
Ромашка степная то ль полевая земная.
Да знаете, – нет! Вы не ромашка.
Ах, как замечательно было бы,
если Вы были ромашкой.
Ромашкой степной то ль же полевой земной.

Вы цвели бы весной и не только весной,
Вы и летом цвели бы но не для всех.

Но, знаете, ромашка моя?
Вы колокольчик белый, нежный бутончик,
который цветет и не вянет, даже зимой.
Но изредка, изредка, – плачет,
В ночь иль же день да может и утром
Только слезинки Ваши мне не видны
Лишь по-тому, что Вы колокольчик полевой.

Думал, ах сколько же думал…
Говорил Вам, да и писал Вам неумело,
А Вы всё то слушали, читали,
Ромашка белая моя, степная, полевая…
Глупец тогда был, что ли!?
Иль же думал – о себе!?
Нет, мой нежный колокольчик
думать о себе не в силе,
когда моя любимая земная
склонила нежный свой бутончик…

В этом мире Вы едины,
Мой весёлый колокольчик,
Вы звените днем и ночью
по-утрам слышен Ваш звон
как пенье полевой жарптицы
Которая своим крылом
взлетает и молчит, молчит…

Да однажды мой цветочек,
Вы скажете, то ль зазвените для него,
В поле Господнем полевом,
Под дождь летний озорной,
мелодию тиши сыграете
и песнь при Господе запоете…
которою хранили все свои Божие лета.

Травневий ранок – ніби в казці,
Пташиний щебет в ньому лине.
Проміння сонця виграє,
а десь он там, співа зозуля
своє грайливе ку-ку-ку.

Але той ранок не є ранком,
Без вашого кохана струму
Який несе в собі, – нове життя
Життя грайливого кохання,
Море посмішок в обличчі
І весняного тепла
В обіймах ваших незрівнянних.

Он і бузок уже розцвів –
Духмяний він такий, палкий.
Та не зрівняється він з вами,
Моя перлинко весняна.
Бо ви ж немов та квіточка весни,
Що в полі в’ється при стежині –
Стежині ранкової роси.

Моя кохана весняна,
Моя ромашко польова,
Моя Ви зірочка небесна,
Що світить навіть в ранок сонця.

А головно то те,
Що в вас є – Божая душа,
Яка зігріє, приголубить
І в щічку ніжно поцілує.