Вірна кохана

Ти мрієш про неї, ти мариш нею,
Але не маєш змоги цього їй сказати.
Приголубити, попестити і палко поцілувати…

Змога і час є завжди, щоб промовити їй ці слова,
Але ти не можеш їй це сказати,
Оті палко-духмяні, літньо-спекотні слова.

І у серці плекаєш віру чи то надію,
Щоб при зустрічі з нею – ця квітка, перлинка,
Чи то, як крижинка зими білосніжної,
Розтане під палко-духмяні, літньо-спекотні слова.

Вона почне танути в обіймах твоїх,
А її очі, чарівні неземні – пустять сльозинку,
Сльозинку білосніжної білої зими,
Життя квітучого – медового кохання,
Яке прилине до серця твого,
Як рослинка садова, дика трава,
У лузі вербовому поміж блакиті земної
Зародить вершину кохання,
Кохання двох, прекрасних сердець
У місячні ночі, золотавих зірок.

Вона по сей час, лиш для мене загадка
Загадка земна і водночас казкова весна –
А її жіноча краса – небезпечна стріла,
Яка жалить тебе, як малого бджола.
Після чого – кохання твоє розтає,
Як крижинка земна…
І ти безсилий їй сказати, що кохаєш…,
Кохаєш її чарівну, її божественну красу…

Ти зрозумієш, що ж це була за краса,
Яка полонила твій розум і серце…
Але, буде вже пізно, щось розуміти
Адже вона не весна,
А на жаль, лиш біла крижинка зими,
Яка з часом розтане в обіймах твоїх
Ти, прокинешся і скажеш,
Що ж – це був сон!?
Відповідь буде простою,
О, так завше буває, коли вона не весна,
А крижинка осінньо-зимна!

Я сон отой не забуду, мелодійно п’янкий,
Дарований долею, лиш на мить.
Який був посланий нею,
Для справжнього живого поета…
А поет закохався, не в сон, а в перлинку.
Його серце крається й болить…

Ось, яка в мене загадка земна,
Ось, яка в мене вірна кохана моя!
Ось, яка в мене перлинка земна.

Та з часом по весні на світанку
Ти поклик пташиний* почуєш,
що то був не сон і навіть не мить,
То твоє життя, то твоє щастя…

Перлинка – Божа квітка осяйна,
Яку зустрів ти восени,
Яку пізнавав ти узимку.
Тож продовжуй її пізнавати, кохати,
Божу квіточку сяйну,
яка розцвіла восени і цвіте лише для тебе,
Вродлива кохана, пахуча ромашка весняна.

І у слід крикнеш птахам**,
Незабутнє кру-кру-кру…
І привітно посміхнешся,
вродливій коханій своїй – пахучій весні.

Read Full Post »

Не можу забути ті гіркі твої слова

Не можу забути ті гіркі твої слова
коли сказала ти мені, – вже настала та пора,
Пора печалі, гіркого смутку розставань…
Все, бувай… прощай…

В ті твої слова повірити не зміг
Скажи, лиш просто неосяжно,
– я помилилася, – прости…
Але вибачення тут зайві, облиш…

Адже те сказане було – не тобою
Серце билося, душа мовчала…
Веселики в небі кричали – кру-кру-кру

І я зрозумів в ту мить,
ти повітря без якого дихати не можу
Ти вода без якої жити не можу
Ти світло без якого творити не можу

Вірю, надіюсь молю, ти повернешся
птах мій білий блаженний Божий.
Я руки милості подам, долоні тобі розкрию,
щоб піднести тебе до Божої благодаті.

І назавжди залишися на цім світі земнім
З Божим диваком земним…
Диваком земним чи то романтиком
який має в серці те чого не мають інші…

Read Full Post »

Друг

Ви назвали мене другом своїм,
Другом новим незнайомим,
Другом далеким осяжним…

Відверто – то було неждано,
Час і хвилини – зупинилися на мить
Як почув – ті слова…

Але ж то були слова не Ваші
В той час вечірній смутний
Моя кохана Божая зоря!

І в серці моїм, щось защемило
в серце моє навіяла тривога…
Яка то є мука, який то є біль (який то біль гіркий)
Коли в серці твоїм панує печаль.

Печаль невгамовна, як отрута гірка
Яка тебе навіть не вжалить,
Вона, та печаль лише труїть тебе
Точніше за все – серце твоє…

Read Full Post »

Ластівка

Ми з Вами йшли, в ніч туманну зоряну,
Ви щось казали, на зорі поглядали
Але так лише співають… (птахи).

Ви наспівували вустами, ніжні ласкаві слова.
В які вслухався я щомиті.

Щебет щирий Ваший мимилий,
Голос птаха весняного,
Серце моє розтопив, в ніч туманну зоряну.

Read Full Post »

Я встретил Вас

Я встретил Вас, а Вы – меня
Вы прекрасны и нежны,
а я так себе – мальчонка в черном сюртуке
Вы смотрели на меня,
а я та думал что на мой сюртук
Вы сказали – мне пора домой,
а я не мог понять, зачем же Вам домой
Вы побежали в сторону свою,
– домой, домой, домой…

Я не хотел прощаться с Вами,
мила нежная моя.

Вы ушли и пролился горький дух печали
в моей отчаянной душе
Вы ушли и ветер зимний, но ещё теплый озорной
свистал свой зимний свист чудной
Вы ушли и с глаз моих пролились
три слезинки на лицо печальное мое
Вы ушли и ветер зимний но такой осенний,
забрал меня с собой…

Я с ветром по улице стремительно шагал
в дом свой холодный и пустой.

Ах, как же мне хотелось спросить
у ветра иль же у ночной луны.
Ах, как же мне хотелось
но я так и не спросил у ветра и луны.
Ах, почему же та девочка милая моя
убежав домой не скала нежное – пока.
Ах, почему она так внезапно
растворилась на глаз моих…

Но внезапно ветер теплый озорной
мысли разгадал мои
И ответил мне он свистом чудным,
песнею своею…
И в ответ ему я поднял глаза
у небо лунное ночное

Ветер, ты мой спутник улицы ночной,
ты лети к моей милой нежной
И подари ей песнь нежную свою,
что напевал ты мне…
Небо лунное седое – засвети
одну лишь звездочку сияющую, девочке моей.

Вот и пришел в свой дом я мимолетно,
отставив ветер и луну у дома своего
В душе моей печаль в сердце моем тоска
Мысли лишь о ней, милой девочке моей.

Вы нежность милая моя без которой не могу уснуть я
Вы вечность сердца моего и разума чудное мгновенье
Вы голубка белая моя у снах моих и наяву
Вы та что дарит душевное тепло
Вы та что улыбкою своей меня пленили на века…
Вы та что снитесь мне у снах…
Вы та что даны мне на века!

Read Full Post »

Мой цветочек – Колокольчик

Вы весенний цветок,
Который цветет лишь весной.

Думал, Вы ромашка белая степная,
Ромашка степная то ль полевая земная.
Да знаете, – нет! Вы не ромашка.
Ах, как замечательно было бы,
если Вы были ромашкой.
Ромашкой степной то ль же полевой земной.

Вы цвели бы весной и не только весной,
Вы и летом цвели бы но не для всех.

Но, знаете, ромашка моя?
Вы колокольчик белый, нежный бутончик,
который цветет и не вянет, даже зимой.
Но изредка, изредка, – плачет,
В ночь иль же день да может и утром
Только слезинки Ваши мне не видны
Лишь по-тому, что Вы колокольчик полевой.

Думал, ах сколько же думал…
Говорил Вам, да и писал Вам неумело,
А Вы всё то слушали, читали,
Ромашка белая моя, степная, полевая…
Глупец тогда был, что ли!?
Иль же думал – о себе!?
Нет, мой нежный колокольчик
думать о себе не в силе,
когда моя любимая земная
склонила нежный свой бутончик…

В этом мире Вы едины,
Мой весёлый колокольчик,
Вы звените днем и ночью
по-утрам слышен Ваш звон
как пенье полевой жарптицы
Которая своим крылом
взлетает и молчит, молчит…

Да однажды мой цветочек,
Вы скажете, то ль зазвените для него,
В поле Господнем полевом,
Под дождь летний озорной,
мелодию тиши сыграете
и песнь при Господе запоете…
которою хранили все свои Божие лета.

Read Full Post »

Травневий ранок ніби в казці

Травневий ранок – ніби в казці,
Пташиний щебет в ньому лине.
Проміння сонця виграє,
а десь он там, співа зозуля
своє грайливе ку-ку-ку.

Але той ранок не є ранком,
Без вашого кохана струму
Який несе в собі, – нове життя
Життя грайливого кохання,
Море посмішок в обличчі
І весняного тепла
В обіймах ваших незрівнянних.

Он і бузок уже розцвів –
Духмяний він такий, палкий.
Та не зрівняється він з вами,
Моя перлинко весняна.
Бо ви ж немов та квіточка весни,
Що в полі в’ється при стежині –
Стежині ранкової роси.

Моя кохана весняна,
Моя ромашко польова,
Моя Ви зірочка небесна,
Що світить навіть в ранок сонця.

А головно то те,
Що в вас є – Божая душа,
Яка зігріє, приголубить
І в щічку ніжно поцілує.

Read Full Post »

Птаха мовчазна

Птаха вільна мовчазна – яка літає,
пролітає крізь життя невпинне річкове.
Птаха вільна мовчазна – переважно барвисто-п’янка.
Птаха вільна мовчазна – завжди молода.
Птаха вільна мовчазна – кружляє незрівнянно.
Птаха вільна мовчазна – інших не знає – тих, що не літають
[чи то кружляють]…

Та з часом настане час і Птаха вільна мовчазна – заспіває,
і ніжно крилами змахне,
і підніметься до небес у казковий, тихий зорепад.

Отака то птаха вільна мовчазна – присіла ніби то одна
але вибираючи тихий зорепад
впіймала промені, літньо-забутої весни.
2012

Read Full Post »

Перлинка у напівзруйнованому будинку «Ія»

Я знайшов її у напівзруйнованому будинку, точніше – вона саме прийшла туди, але для чого!? Напевно для того, щоб я її знайшов, а потім пізнавав щосекунди, щохвилини, щогодини… 

Але насправді все відбувалося по іншому, Ви запитаєте, – як саме!? Я Вам відповім… Тож, прошу пірнути у ті хвилини щастя разом… 

Літо. За календарем був Червень місяць.

            Щоранку о п’ятій годині під ранковий щебет ластівок, котрі вже пару років живуть під моїм вікном, я прокинувся, …ще трішки подрімав, але думки, що потрібно вставати не лишали   мене. Я стрімко підвівся, – підводитися було чомусь тяжко, але завдяки грайливо-мелодійному щебету пташенят, який було чути крізь відриту фіранку – прокидатися набагато легше, не так, як фізично, а швидше за все морально… і ти наповняєшся в додачу духовністю Божої благодаті. Вмившись прохолодною, як на літо літньою водою, випивши склянку прохолодного, запашного чаю – сили ніби влилися в мої клітини… Накинувши на себе одежину я вирушив у напівзруйнований будинок – у якому мав провести весь день.

               До загадкової будівлі добиратися потрібно було зо дві години…

Будинок був розташований на віддаленій місцевості міста де височіли чорні тьмяні «хати», які розкинулися поміж плакучих «дерев».

               Нарешті, я зайшов…

            Близько обіду двері будинку відкрила дівчинка, не помічаючи мене вона пройшла повз мене (можливо – це тільки здавалося), у глиб будинку, куди… навіщо… до кого… Це було для мене загадкою! За пару секунд – зрозумів, що повз мене промайнула зовсім не якась там дівчинка, а «білий янгол»…

               Мене манив її погляд, її чарівна усмішка дівоча, її неймовірна зачіска палко і п’яно брали моє серце у полон – таку красуню до цього часу ніде не бачив з побачених мною.

             Кожного Божого ранку я пірнав у хвилини щастя коли вона була поруч зі мною. Вона була моєю кожного дня майже одну годину, але ця година здавалася мені хвилиною…

             Поруч з нею почував себе так вільно, вона загоювала мої рани, окрім неї я не помічав нікого, ніщо…

               Вона здавалася мені янголом, біли янголом, яка була направлена з іншої планети на цю Богом дану нещасну, грішну Землю.

               Навіщо… Чому? Я так і не зрозумів хто вона і звідки…

            Я не міг представити себе, свого життя без неї ні на хвилинку. Але все ж таки це сталося не уві сні, а на яву. Перлинка зникла, навіть не по-прощаючись зі мною. Вона залишила мені лише шалені спогади, смак тих пірнань в які поринав щодень, день-у-день… Ночами дивлячись на високе зоряне небо, повторяю слова – я буду тебе чекати, я продовжуватиму тебе любити, я стану зіркою, за для того, щоб віднайти тебе і огорнуту руками, а погляд твій знову запав у моє серце… повертайся перлинко… адже без тебе моє життя це лише існування…

               «Де її шукати, де її знайти… О, Боже…
                              Знаю, що ніколи тебе не побачу, а ти не повернешся…»
А відповідь загадки, ось така:

Перлинка, насправді була моїм неймовірним метеликом з іменем «бурхливий потік», яка наповняла моє серце любов’ю.

«Літо закінчувалося. Добігав кінця рік. Не знаю, як в інших, а для мене рік завжди закінчується з останнім днем серпня. Можливо, тому, що все в моєму житті розпочиналося восени…»
«І останнє. Те, що написати найважче. (Відверто кажучи, я примушую себе писати) Але я маю це вимовити, а ви маєте це знати: вона не любить мене…
Прощавайте! Прощавай…»

…я заплющив очі… і уявляв, мріяв… Розплющивши їх я побачив осяйний спалах написаних рядків у далині мої видінь, тих уявлень та мрійноти, які сталися насправді у моєму житті…
Я знайшов перлинку у напівзруйнованому будинку «Ія»
Дякувати Богу, що це сталося…

Read Full Post »