Я знайшов її у напівзруйнованому будинку, точніше – вона саме прийшла туди, але для чого!? Напевно для того, щоб я її знайшов, а потім пізнавав щосекунди, щохвилини, щогодини…
Але насправді все відбувалося по іншому, Ви запитаєте, – як саме!? Я Вам відповім… Тож, прошу пірнути у ті хвилини щастя разом…
Літо. За календарем був Червень місяць.
Щоранку о п’ятій годині під ранковий щебет ластівок, котрі вже пару років живуть під моїм вікном, я прокинувся, …ще трішки подрімав, але думки, що потрібно вставати не лишали мене. Я стрімко підвівся, – підводитися було чомусь тяжко, але завдяки грайливо-мелодійному щебету пташенят, який було чути крізь відриту фіранку – прокидатися набагато легше, не так, як фізично, а швидше за все морально… і ти наповняєшся в додачу духовністю Божої благодаті. Вмившись прохолодною, як на літо літньою водою, випивши склянку прохолодного, запашного чаю – сили ніби влилися в мої клітини… Накинувши на себе одежину я вирушив у напівзруйнований будинок – у якому мав провести весь день.
До загадкової будівлі добиратися потрібно було зо дві години…
Будинок був розташований на віддаленій місцевості міста де височіли чорні тьмяні «хати», які розкинулися поміж плакучих «дерев».
Нарешті, я зайшов…
Близько обіду двері будинку відкрила дівчинка, не помічаючи мене вона пройшла повз мене (можливо – це тільки здавалося), у глиб будинку, куди… навіщо… до кого… Це було для мене загадкою! За пару секунд – зрозумів, що повз мене промайнула зовсім не якась там дівчинка, а «білий янгол»…
Мене манив її погляд, її чарівна усмішка дівоча, її неймовірна зачіска палко і п’яно брали моє серце у полон – таку красуню до цього часу ніде не бачив з побачених мною.
Кожного Божого ранку я пірнав у хвилини щастя коли вона була поруч зі мною. Вона була моєю кожного дня майже одну годину, але ця година здавалася мені хвилиною…
Поруч з нею почував себе так вільно, вона загоювала мої рани, окрім неї я не помічав нікого, ніщо…
Вона здавалася мені янголом, біли янголом, яка була направлена з іншої планети на цю Богом дану нещасну, грішну Землю.
Навіщо… Чому? Я так і не зрозумів хто вона і звідки…
Я не міг представити себе, свого життя без неї ні на хвилинку. Але все ж таки це сталося не уві сні, а на яву. Перлинка зникла, навіть не по-прощаючись зі мною. Вона залишила мені лише шалені спогади, смак тих пірнань в які поринав щодень, день-у-день… Ночами дивлячись на високе зоряне небо, повторяю слова – я буду тебе чекати, я продовжуватиму тебе любити, я стану зіркою, за для того, щоб віднайти тебе і огорнуту руками, а погляд твій знову запав у моє серце… повертайся перлинко… адже без тебе моє життя це лише існування…
«Де її шукати, де її знайти… О, Боже…
Знаю, що ніколи тебе не побачу, а ти не повернешся…»
А відповідь загадки, ось така:
Перлинка, насправді була моїм неймовірним метеликом з іменем «бурхливий потік», яка наповняла моє серце любов’ю.
«Літо закінчувалося. Добігав кінця рік. Не знаю, як в інших, а для мене рік завжди закінчується з останнім днем серпня. Можливо, тому, що все в моєму житті розпочиналося восени…»
«І останнє. Те, що написати найважче. (Відверто кажучи, я примушую себе писати) Але я маю це вимовити, а ви маєте це знати: вона не любить мене…
Прощавайте! Прощавай…»
…я заплющив очі… і уявляв, мріяв… Розплющивши їх я побачив осяйний спалах написаних рядків у далині мої видінь, тих уявлень та мрійноти, які сталися насправді у моєму житті…
Я знайшов перлинку у напівзруйнованому будинку «Ія»
Дякувати Богу, що це сталося…
Подобається Завантаження…
Пов’язано
Залишити коментар